sana_sson

На превеликий мій жаль я тут не дуже часто буваю:(

Але є anna_amargo, так, про всяк випадок... Вона майже те саме, що я, і вона завжди буде вам рада:)

Вчора на зупинці маршрутки зустріли з чоловіком дядю, якого я, в процесі спостерігання за розмовою з ним Олеся, ідентефікувала як Вольвача. Гарний приклад того, у що страшно перетворюватися.
На фразу: "Анна Лупінос часто і дуже тепло тебе згадує..." навіть не спитав незацікавлено: "Як там вона?"
Милі друзі, якщо я колись почну поводитися так само - пристрельте мене, будь ласка, без жалю і зайвих вагань - то буду не я, то буде іншопланетний підселенець у моєму тілі - нічого з ним розсусолювати!

К нам неделю назад приезжали президент с премьером... Не подумайте ничего такого, по отдельности и в разные места города... И в честь этого вывескам некоторых торговых предприятиях, стоявших на пути гостей был произведен макияж... "Народная аптека" и "Посуда" путём заклеивания некоторых букв были украинизированы. "Игрушки" превратились в "Іграшки", а "Детская одежда" просто исчезла под стикерами из цветочков и мотыльков...

И это было так трогательно - забота о нервной системе людей из правительства. Пусть, дескать, не думают, что мы тут с прибором клали на закон о наружной рекламе и на них, вместе с их законами... Что мне вспомнилось вдруг, как Люда, на вопрос: "Зачем ты закармливаешь кота?" отвечала: "У него одна радость в жизни, хоть какая-то деятельность..."

Її не може не бути! Бо коли туди приходить Михаіл Пєрченко, він читає зазвичай вірші. Свої, своїм голосом, зі своїми коментаріями!

Й, щоб того не чути, я починаю істерично шукати собі якусь справу. Й єдине, що знаходжу - писати. Вірші. Свої. Своєю рукою.

І тоді Андрій, що шість місяців напівтрупом лежав у телефоні, нарешті воскресає, але лиш для того, щоб померти...

МОСКВА
АНДРІЙ

21 липня 2008
Андрій, як він є

Лише коли спить,
спиною розвернувшись до світу
руками від світла закрившись,
Андрій майже справжнім здається...
І щоб зберегти це диво
родина ходить навшпиньки
та пошепки розмовляє
іноді аж до обіду...
Мертві й живі, й ненароджені,
й ті, яких ніколи не буде
представники його крові,
дерева старого, розлогого
гілки, гілочки та лисття,
завмирають,
як у грі чорне збентежене море,
та чекають зі страхом,
що мало не звичкою став вже:
прокинеться він
чи забуде...
( ... )

І це вже другий завершений "Останній день" із циклу. До першого - про Елу, чорношкіру повію з Нью-Йорку. І все - дякуючи ЛІТО!

Я её вижу тогда, когда национализм в человеке мирно уживается с язычеством... В этом есть что-то хуторянское, но мне понятно - как и почему... Но, когда какой-нибудь националист называет себя христианином... Где, она, логика, где?! Это же, мне кажется, никак не совместимые вещи! Это же нонсенс!!!

Забити в гугль "120 сторінок Содому", а потім бігати по адресам і писати: "Підараси геть з України!" вам не ліньки... А зайти у профіль і дізнатися, що я ну ніяк не можу бути підарасом влом, чи що?

дизайн обкладинки strongowski
дизайн борідки і вусів shuvalova :)

Презентація антології "120 сторінок содому" на Форумі видавців
п’ятниця (11.09), 18.00 – 19.30
театр ім. Леся Курбаса

На фоне перманентной пред-пост-выборной истерии начинаю превращаться в постоянно недоумевающую:( Причина моих мучительных недоумений – вопрос о том, почему некоторым людям кажется, что политики в их жизни – очень важные люди и что иногда сама их жизнь зависит от политиков? Мне вот, например, видится, что жизнь моя, скорее, в руках водителя маршрутки, вообразившего себя Фернандо Алонсо; или в руках работницы кондитерского цеха, плохо помытых после туалета... А Ющенко и Медведев – это далеко и неправда... Но приходит приятельница и начинает рассказывать, как обидел Дмитрий Анатольич Виктора Андреича и что нам всем от этого будет... А на мой тихий писк: «Да ничего особенного...» обижается и говорит: «Но мы же зависим от этих людей!» С чего бы это вдруг, только с того, что они – помазанники Божьи и зависеть от них приятней, чем от абстрактных лихача и поварихи, олицетворяющих слепую случайность? Или я действительно ничего не понимаю, и кирпич на голову – как причина моей погибели - менее вероятен, чем указ о моём же расстреле, подписаный каким-нибудь президентом?..

з чим не посперечаєшся

http://igor-bobirev.livejournal.com/1370816.html

Він забув лише додати, що воно має претензіі і ми також в нього вляпалися:(

На цей день - останній, написаний вже після того, як три інші були в "ШО"... Зараз виклала в Анні переклад... Дався він мені набагато легше, ніж я уявляла, навіть вірш Фета згадався сам собою тоді, коли знадобився... Тож...

ОПОВІДАНКА ПРО ПОЕМУ

Про IQ Еріо я вже, здається, колись казав... Треба було ще додати, що він - господар зі бзіками... Ну ось, наприклад, йду я якось увечері, бачу - сидить... Поміж дівчатами... У віночку та вишиванці... Пальчиками маленькими посмикує стрічечку синю, а на вустах - посмішка дуркувата... Всі співають й ця теж тягне... - Боже Вогню Всенького, звідки в тебе ця схильність оселятися у дівках безмозких?.. Підходжу, кажу: - Ану пішли, розмова є... Встає, говорить подружкам, що скоро повернеться й слухняно йде за мною, як отеє ягнятко... Коли вже відійшли за останню хату питаю: - Чи тобі ще не набридло? - Ні, - відповідає, - не набридло... От дурний... - Сам такий! - Спалахує, бо думку мою спіймав... - Нічого ти не розумієш, - промовляє, - Галваре, Солоної Води володарь!.. А очі карі аж горять й посмішка перетворюється зі зніяковілої на звитяжну... - Ну, чого я не розумію? - Питаю я в нього, бо й правда не розумію, що він у них такого знайшов... - Це таке відчуття, - бере мою ліву руку й кладе собі на живіт, - отут, унизу, таке відчуття, ніби щось спочатку жевріє, а потім розгорається все більше й більше, й вже по всьому тілу палає... - Коли? - Іноді... - Іноді?.. - Так... Ми прямуємо блідо-зеленим, майже білим у срібному сяйві полем... Молочне колосся дістає того місця, де хвилину тому торкалась моя долоня... Зорі над нами одна по одній продираються з хмар й починається ніч... - Тобі додому не треба, як там тебе тепер?.. - Катря, - відповідає, - ні, не треба... Пройдемось ще... Бачиш, ніч яка місячна, зоряна, ясная... Видно, хоч голки збирай... - Ого, - думаю, - хто це тебе такому навчив, Еріо мій милий?.. Але уголос не кажу... Йдемо... Мовчимо... Доходимо до краю житнього... - Ну, що ж далі?.. - Нічого, - каже, а сам розперезується, сорочку задирає й лягає прямо на землю... Й до мене, отетерівшого, промовляє: - Ну що ти , Галваре, давай скоріш, бо я так змерзну... - Що тобі давати? В мене в горлі наче пір’я... - В тебе ж потім проблеми будуть, дівчинко, тобі ж топитися доведеться... Наеля гнівити... А бог Вогню голову з трави підіймає, дивиться мені у вічі, немов на попіл мене зводить й каже: - Давай, сволота, зроби хоч щось... Я хочу, щоб він про мене поему написав!.. - Та хто це він, Еріо, схаменися! - Сам схаменися, - й голос його м’якшає, а на очах аж сльози ніжності бринять, - Тарасик... Щоб він про мене написав... Ну хай не поему... Хай хоч віршика...

Друга частина Марлєзонського балету:) Перша - вже в Анні, кому цікаво - може подивитися і дати копняка перекладачу недолугому:)

ОПОВІДАНКА ПРО МОЄ ГОРЕ

- Боже, Наелю, я так не напивався з тих пір, як був Вільямом Декком... – Що ти кажеш? – Брат мій, бог Прісної Води, нахиляється й у блювотинному моєму белькотінні намагається розібрати сенс... – Нащо, кажу, я так нажрався? – Я підіймаю голову й Наель відсахується... Ага, аромати від мене ще ті... – Бо в тебе, рибонько, горе, - відповідає, відвертаючи носа... – Горе?... – Ну, так, мабуть, - знизує пличима, - ти мені сам казав сьогодні вранці... В голові зірочки й цяточки налітають на череп. Ось-ось кістки затріщать... Я намагаюсь пригадати – яке ж в мене може бути горе. Нічого... Валійська пустка... Вакуум... Хтось виїв мої мізки? Братику, хто виїв мізки? Хто? Хто? Хто?.. Ти?.. Невже ж ти?... – Галваре, замовкни, - Наель витягає мене з калюжі горілки, сиру, і ковбаси... Пережоване і перемішане...Брат кладе мене на брудну стінку, коліном притримує мої ноги, щоб не розбігалися у різні боки. Рукавом сорочки витирає мені рота. Добрий бог, терплячий і лагідний... – Дихай, Галваре, тільки не мені в лице... – Яке в мене горе? – язик чіпляється за зуби, - Скажи мені – яке в мене горе?.. Наель перегинає мене – голову до ніг – й підіймає на плече... – Велике, - останнє, що доходить до мене... Я роблю глибокий вдих – рідний запах Наеля, боже мій, як я, виявляється, скучив за ним... Я роблю видих і засинаю... Прокидаюсь... Прокидаюсь і відчуваю – порожнечі в голові вже немає, навпаки, вона переповнена – зірочки й цяточки вже не б’ються одна з одною, й не луплять у скроні, шукаючи виходу, але їх хто зна скільки наплодилося за ніч, маса тисне, шкіра на лобі натяглася під цим тиском... Сідаю у постілі, змушую себе повернути голову на мідній шиї й подивитися на подушки – чи не витекли крізь вуха мізки мої?.. Ні...Ну й, слава мені, богу Морському, слава... Проспівавши собі осану, скидаю ноги з ліжка... Гаряча підлога стрибає під п’яти... Нащо ж ось так? Я ж вже варений омар... – Підіймайся!.. Згадую містера Декка... Найкращі його вірші були з похмілля... Він біль вмів перетворити на слова... А слова складав так, щоб боліло усім, хто чув його, чи читав... Молодець, Біллі Декк!.. Як давно це було... – Підіймайся! – наказую собі ще раз. Підкоряюсь... Злажу з простирадел... Обережно несу свої нутрощі до ванної кімнати... Після нагрітого лінолеуму – кахлі – як райські ріки... Відкриваю синій кран... У руки стрибає струмінь холодної води... – Дякую за воду, Наель; дякую за те, що доставив мене додому; дякую за те, що не залишився до ранку й не став зараз колупати мій пряжений мозок, строкатий салат сузірь і різнокольорових квасолин. Дякую... Дякую... Дякую!.. Але щось я забув, щось забув... А, ну так, горе моє, горе!.. Яке ж в мене горе?.. Обличчя опускаю в долоні, повні крижаної вологи... Вмиваюсь і підіймаю голову, щоб глянути у надтріснуте дзеркало, що висить над рожевою раковиною.. Один погляд... О, горе!!! Я у тілі Соменко Петра!..

Вчера комментароры предыдущего моего поста просили высказаться по поводу событий в Марганце... Высказываюсь...

Пока ещё события в Марганце для меня всего лишь калька с Кондопоги и то самое воплощение кошмаров, о которых я и пыталась россказать... Бытовое убийство на почве нетрезвого "Да ты, сука, меня не уважаешь?!" переросло в межнациональный конфликт только потому, что у убийцы бала какая-то не такая фамилия... Кого-нибудь, кроме районного отделения, заинтересовало бы это преступление, если б среди причастных к нему были лишь ....ки и ....овы?.. Армяне имели бы право потребовать выслать из города всех милиционеров, да что там мелочиться, всех не-армян, если бы жертвой пал их соотечественник?.. И... всё, кроме таких вот дурацких вещей, сказать, дорогие друзья, по поводу событий в Марганце мне пока нечего...

Угу, я тоже думала - со звонка в дверь рано утром... - Гарсия Лорка? Собирайтесь и идите с нами...

Несколько дней назад я была вынуждена пересмотреть свои устаревшие взгляды на фашизм и, как не пафосно это звучит, на жизнь в целом. Результаты пересмотра испугали меня до рези в левом боку. Стало очевидно, что фашизм не просто радом с нами, но начинается с нас... С охранника в "Амсторе", который БЕЗО ВСЯКИХ ПРИЧИН лезет в тележку к цыганке; и с людей, которые видят это и думают: "Так и надо, ведь она же цыганка!"; и с людей, которые под это "Так и надо..." подводят логическую основу с примерами из цыганского быта и цыганской философии...

Люди, мать вашу, НЕ МОЖЕТ БЫТЬ ОПРАВДАНИЙ!!! Во всяком случае те, которые вы приводите, ни в жопу не годятся! Иначе когда-нибудь точно так же вы будете смотреть, как сына вашего соседа увозят расстреливать и пожав плечами скажете себе: "Федерико жалко, но, раз это происходит, значит, так надо..."

Як і обіцяла, викладаю наступний шматок про Галвара... Зараз в Анні буде переклад...

ОПОВІДАНКА ПРО ТЕ, ЯК Я БУВ ВОРОНОЮ

І ось я, Альваріо – Бог-На-Морі-Всемогутній, висю на дереві, на самій його верхівці, що хитається й стогне... Висю собі й думаю: – Якщо б я в той час божевілля, коли мені закортіло нових вражень і веселих пригод, оселився в корові, я б сюди не виліз... Не виліз би, не застряг би тут... Не застряг би я в цих гілках і в цьому дурнуватому положенні... Чого ж мені в людях не жилося?.. Чого мені в людях не вистачало?.. Люди.., люди.., люди... Чоловіки і жінки, молоді і не дуже... Входиш у тіло, з якого тільки но пішла душа; розвертаєш легені, запускаєш серце, руки-ноги пробуєш і підіймаєшся на поверхню... До побачення, море! Вітаю вас, повітря, сонце і інші люди... Справжні люди, ті у кому ніхто не сидить... А ти – у комусь, і тебе приймають за свого; від втопленика тобі лишається не лише тіло, а ще й голос, розум, відчуття, сяка-така пам’ять... Мрієш, думаєш.., про мрії мовчиш, що думаєш – кажеш... Торкаєшся, пробуєш, живеш... Про що це я?... Живеш, коли ти – у людині... А коли тобі вдарить соль у голову, ти скажеш собі: – А чому завжди люди? Чому б не спробувати когось, хто не мріє, майже не думає і не говорить зовсім... І ти вирішуєш шукати собі екзотику... Звіра, наприклад... Ось кит викинувся на пісок; коли він сконає, можна підбігти до нього хвилею і бути білим велетнем... Але дзуськи, ми набридли один одному ще за життя... Інкше, чого би ото він утнув самогубство, а я не заважав йому, коли він це робив... Ось корабель застряг у екваторіальному штилі й капітан дав команду: «Вантаж за борт»... Коні, яких везли в Новий світ, у небі роблять кульбіт і падають в гарячу воду, деякий час пливуть, потім тонуть... Можна б було спробувати увійти у жеребця... Але ж до Америки – ого-го.., пливсти і пливсти... Це нудно і навіть у бога може не вистачити сил... А ідея здається такою шикарною... Зараз, прямо зараз!.. Або я лусну і посеред Атлантики буде вуде величезна синя пляма – терпіння Галвара, Бога морського, не вічне... І от, коли я вже аж пищу: «Хочу! Хочу! Хочу!» зверху мені на голову летить птах... Злі дурні діти вирішили з нього, каменем підбитого, зробити чайку і жбурнули зі скелі... І тут я, не віруючи що мені може поталанити, дарунок долі хапаю і біжу з ним на глибину, вниз і вниз, до кам’янистого дна... Там, на гострих дахах, я здобич розкладаю хрестом і в мить, коли очі його тьм’янішають й у кров вливається гірка муляка, я входжу.., стрибаю.., я мільярдом голок встромляюсь в шкіру під пір’ям... Живи, мила пташечко, живи і співай... Під вечір я вибираюся з піни на вогкі чорні брили... Обсихаю і приміряюсь до крил... З п’ятої спроби підіймаюся в повітря... Літати – це супер! Літати – це щастя! Але тільки тоді, коли тобі на дорозі не зустрічаються величезні дерева.., в які ти, ошалілий від вітру і радощів, врізаєшся на швидкості Ferrari... Але ж дуби ростуть там і тут, а ти, ширяючи низько над степом, роззявлюєш рота і не бачиш нічого... Бац! І ось ти вже застряг між зелених пружних гілок на самісінькій верхівці... Застряг.., висиш вниз головою... Висиш і гадаєш собі: – Здохну я тутечки з голоду, чи скоріше з сорому?.. Боже, боже... Наеле, брате мій! Вбий мене градом!.. Молишся... А сонце лягає у море боком; червоне розливається, перетікає у чорне... Ніч... І гілля шелестить і вростає у шию... Люди, пробачте, я ніколи вам більше не зраджу... Якби я міг, я б закричав, я б заплакав... Але все, що я можу – поринути в спогади, в прохолодну темряву... Все, на що я здатний – чекати терпляче друга Гранаду... Рано вранці він прийде, стане у сутінки, підніме очі, руки простягне, посміхнеться і скаже: – Алваре, недоумку, крила склади і падай... 28 травня 2006 року

В Анні виклала сьогодні свій експеремент - переклад Галвара російскою. Тепер тут - для порівняння - орігинал:

ОПОВІДАНКА ПРО ТЕ, ЯК ОЖЕНИВСЯ МакЛАРЕН

Оце ненавиджу... Стою по пояс у холодній, солоній воді, на руки налипла гидота, під нігтями – бруд і в горлі пересохло... А він сидить на сухому, чоботи чисті, руки на грудях, на капелюсі – перо... Дивиться мені в спину, я вже відчуваю, як поглядом він дірявить мені потилицю... Мати моя Вода, коли я зголосився йому допомогати, чи я був п’яний, чи на мені спочивала природа?.. Він сидить там, на камені, і чеше під сорочкою пузо, а я стою тут, у морі, і чекаю припливу... Третя доба тікає, як той пісок з під моїх босих ніг. - Халваре, – питає він мене усоте, – а яка вона буде?.. - Гарна, – відповідаю я... А про себе кажу, – і дурна, сподіваюсь... Бо всі розумні від Дамфрісу до Данді тобі відмовили хором... - Халваре, – кличе він знову, – а може принести тобі сітки і мотузки.., щоб вже.., а то ти знов не втримаєш... – Ларене, друже, – промовляю крізь зуби, – замовкни і готуй свого хреста... Тихо-тихо так промовляю... Бо не бачу її.., та вже чую... Чую, як пливе вона під водою, слизька і срібляста красуня.., молодша з моїх дочок... Вона десь поряд, кружляє й співає... Море підіймається вище і мені вже по плечі... Водорость це, чи волосся Морени мій лоскоче зап’ясток?.. Тече повільно крізь пальі... Ні, вирішую я, трава така не буває... Така ніжна, така довга, така шовковиста... Раба моя Вода, гріх мій мені відлий... Молюся сам собі й стискаю кулак міцно-міцно. Тримаю кінці її кіс і кричу, накручую цю роскіш на руку... Й вона кричить і пручується.., в бік лупить мене своїм дебелим хвостом.., тягнеться нігтями мені в очі... Я ж Бог твій, дурепо, що ж ти робиш, навіжена русалко... Звивається і виє, але я тягну, перехопивши тіло між людиною і рибою.., тягну її з моря на землю... На березі бігає, наче сказився, мій товариш у кілті.., в руці його смарагдова вервечка із хрестом золотим... На перевернутому човні сидить і пугачем ухає МакБрайд, святий католицький отець... Глауд, свідок від людства, напився і в комі... А я... Та хай мені грець.. Щоб ще раз колись я взявся робить таку штуку – одружувати мою дівку з шотландцем... - Ну-ну, – кажу їй у вушко, – не плач, моя рибко, це ж не смерть твоя, це ж тільки заміж... Й поки вона, збентежена і прибита, борсається на піску й ротом хапає повітря, беру намисто у ошалілого Ларена і їй накидаю на шию... Вона волає так, що воскресає наш свідок, а пан отець падає навколішки й починає просити Ісусову Мати захистити його і помилувати. Молодий несе картатого пледа й прикриває своїй нареченій новонароджені ноги... Кров б’є фантаном і збігає у море... Вона вже навіть не стогне, лише їсть свої губи й дивиться на мене вороже... - Що поробиш, – белькочу, – така твоя доля... - Щоб ти здох, Морський Боже, володарю Хижий, – відповідає вона мені пошепки... Я б з радістю, але ж не можу, – думаю так, підводжуся, збиваю з колін пісок й намагаюся здерти зі стегон своїх її прикипівшу луску... Не можу... – Все, - кажу ні до кого, - я пішов... Ви вже тут без мене якось... А я зробив свою справу... За раз обірвав рід Моренів й розпочав літопис хоробрих МакЛаренів, клана і автостайні...

Президент Форуму видавців Олександра Коваль спростувала інформацію, розповсюджену напередодні укладачами першої антології лесбі/гей тематики «120 сторінок Содому», про заборону Львівською міською радою презентації книжки в межах форуму...
http://bookvoid.com.ua/events/ukraine/2009/06/23/121328.html

Пані Коваль пише, що ми не зверталися особисто до неї - звісно, навіть дурню зрозуміло, що це не сама Коваль контактує з літераторами.

До самого Форуму не маємо претензій, тож, якщо їхні представники нас неправильно поінформували і ніякої заборони насправді нема, то ми чекаємо на їхню згоду.

Восени у видавництві "Критика" має вийти друком перша в Україні антологія прози та поезії лесбі/гей/бі/транс тематики. Для друку в антології надали свої тексти 26 авторів з 14-ти різних країн світу. У виданні буде представлено роботи письменників з України, Росії, Білорусі, Узбекистану, Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Німеччини, Австрії, Великобританії, Іспанії, Греції, Швейцарії. Усі матеріали в антології буде вміщено в українському перекладі, здійсненому спеціально для проекту кваліфікованими перекладачами. Упорядниками книги виступають Альбіна Позднякова (tryagaine), Ірина Шувалова (lj-user="shuvalova">) та Олесь Барліг (lj-user="oles_barlig">). Презентація видання мала відбутися в межах цьогорічного Форуму видавців у Львові - однак наразі Львівська міська рада без жодних пояснень заборонила проведення заходу. Упорядники проекту вважають, що така позиція чиновників є кричущим виявом гомофобії, цілковито неприйнятним у сучасному суспільстві. Варто пам'ятати й про те, що на Форумі видавців уже проходили літературні презентації видань лгбт-тематики (взяти хоча б "Хтивню" Вітковського). Зауважте також, що йдеться навіть не про акцію протесту чи демонстрацію. Презентацію антології заплановано як подію насамперед літературну (на захід попередньо погодилися приїхати Дмітрій Кузьмін, Фаїна Ґрімбєрґ, Алєксєй Пурін, Ізабелла Філіпяк тощо). Тож заборону, накладену міськрадою, на думку авторів проекту, слід розцінювати як вельми неоковирну спробу піддати царину культури державній цензурі. За словами упорядників видання, антологія так чи інакше вийде друком – і так чи інакше буде презентована (вони вдячні організаторам тих літературних фестивалів, які вже сьогодні погодилися включити презентацію антології до переліку їхніх заходів). Однак наразі організатори не збираємося миритися з тим, що представники влади вважають за можливе не тільки впливати на хід літературного процесу в країні з мотивів, які інакше, ніж дикістю, не назвеш, - а ще й робити це настільки безпардонно, із певністю у власній безкарності та всемогутності. Будемо вдячні вам за поширення інформації та будь-яку допомогу. ( чиї тексти ви зможете прочитати в антології ) Інформаційну підтримку проектові надають громадські організації „Інсайт” (http://www.insight-ukraine.org.ua) та „Гей-альянс” (http://ga.net.ua/)

Просто так получилось, что я завела ещё один Журнал и теперь, похоже, веду себя, как человек, уехавший на курорт - продолжаю резвиться и ни в чём себе не отказывать, то есть ТАМ говорю всё то, что ЗДЕСЬ сказать бы не посмела... Мне это нравится, но за заброшенный этот ЖЖ совесть меня гложет...

Літо тільки розбігається, а трава вже починає вигорати.

Была когда-то такая чудная штука - дневники в толстых тетрадях. Их вели те, кому слов девать было некуда... Некоторые заходили в этом деле так далеко, что скатывались в кюветы безумия и фанатизма. Одна из троюродных сестёр моей бабушки на следующее утро после того, как родился у неё сын Михелито, завела дневничек для него... Писала в него сама какое-то время - про пописали-покакали-сказали-и-пошли... Лет через восемь отдала дитятку его накопленное... Заразился мальчик, до самой смерти остановиться не мог:)

Вот вспомнила я про дядю Мишу и его маман и стало мне интересно - пришла ли кому-нибудь в голову идея завести ЖЖ потомству? Любопытно было бы взглянуть одним глазком хотя бы:)

Просто ще один малюнок...

Бо нічого в ній немає, окрім каменів, ковилів, пилюки, лісництва та незаконно побудованих хат... Немає космічного порталу; немає живої води, мертвої, втім, теж; немає на ній Божоі ласки; і навіть душі цей острів не має... Відв'яжіться і забудьте... І хай вам буде добре...

Они, эти радости простые и плоские - в ответ на желчное, но остающееся в узких рамках вежливости замечание, нахамить тупо и топорно: три раза упомянув мой возраст, два раза - разницу в возрасте между мной и моим мужем, и отпустив напоследок шутку про ребёнка от соседа, а потом просто отключить возможность оставлять комментарии у себя в журнале... Чтоб последнее слово осталось не за мной... Чтоб на душе было спокойно...

Чёрт, я страдаю, я лишена способности получать от этого кайф... И следующей девочке я даже не буду пытаться отвечать... Я просто наведу порчу...

...що хочеться вкусити себе за хвіст...

Уснуть не могу, всё ещё мучаюсь вопросами: 1)Почему Лорка? и 2)Почему любознательность вытесняет в человеческом организме тактичность?.. Приходит в сообщество посвященное Лорке человек с вопросом http://community.livejournal.com/ru_lorca/78698.html и вопрос вроде простой и спрашивают вежливо, а ощущение у меня какое-то горькое и гадкое. Как если бы кто-то пришел в дом к Петровым и спросил: А почему, собственно, вашего Федю все так любят и везде продвигают, почему он и в кружке авиамоделирования, и в хоре, и на доске почета, ведь кроме него есть много других хороших ребят, вот и Вася Сидоров, и Петя Иванов, да и Гарик Меликян тоже ничего... Что Петровы на это могут ответить? Оправдываться, аргументировано доказывать, или просто на иксигрек послать?.. Любопытство, наверное не порок, если удовлетворять его в правильном месте - можно задать вопрос про Петрова на педсовете (то есть переводчикам и издателям), можно попытаться обсудить занятное с Сидоровыми (существует ли сообщество ру_альберти?)... А так...Отношения прояснились... Осадок остался...

То викладаю ще один малюнок, який, мені, якщо чесно, не дуже подобається...

Продивлялася тут те, що Олесь понабирав з моїх старих зошитів. Натрапила на оце:

1. Каждый человек имеет право на молчание.
1.2 Каждый человек имеет право на то, чтобы его молчание не толковалось как знак согласия.
1.3 Каждый человек имеет право на выражение молчаливого протеста.

Тепер сиджу, намагаюсь згадати - до чого це було написано і що я мала на увазі... Вже відчуваю, як голова тріщіть від об,ему думок...

Принаймі так я зараз почуваюся...

В мене помирає кіт. Я хочу заснути і прокинутися через три тижні...